Старчук Любомира Степанівна (17.08.1915-30.04.2004)
Влітку цього року виповнилось 100 років з дня народження нашої колеги Старчук Любомири Степанівни (17.08.1915-30.04.2004), завідувача терапевтичним відділенням №1. За своє довге життя ця ніжна, скромна жінка пережила багато важких моментів, та її мудрість, воля до життя, величезне любляче серце дозволили їй вистояти перед лицем усіх випробувань.
Старчук Любомира Степанівна побачила світ 17 серпня 1915 року в родині греко-католицького священика Степана Йойко. Навчалась у початковій школі та у гімназії Сестер Василіанок у Львові, яку закінчила у 1933 р. Отримавши класичну освіту – а у гімназії велику увагу звертали не лише на вивчення української, польської та німецької мов, а й класичних мов: грецької та латинської – молода дівчина продовжила навчання у Львівському університеті Яна Казимира на класичній філології. Та уже у 1935 р. вийшла заміж, у 1936 – народилась донечка Оксана. Її чоловіком став молодий вчений, асистент на кафедрі класичної археології Іван Данилович Старчук. В майбутньому він – викладач у Львівському університеті, старший науковий співробітник археології Інституту археології АН УРСР, керівник археологічного музею. Та це було згодом. А спочатку вони мешкали дуже скромно в маленькій однокімнатній квартирі.
У 1943 р. Любомира Степанівна поступила у Львівський державний медичний інститут, який закінчила у 1949 році. Після інтернатури з 1950 р. розпочала роботу як ординатор поліклініки клінік медінституту, з 1954 – завідувач відділення клініки пропедевтичної терапії. Після реорганізації медінституту зі створенням Львівської обласної клінічної лікарні Любомира Степанівна продовжувала очолювати терапевтичне відділення №1 – до 1969 р. Як ординатор цього ж відділення працювала до 1976 р., аж до виходу на пенсію. За свою сумлінну працю 13 разів була відзначена подяками та грамотами.
Це була людина високих моральних засад, чуйна, доброзичлива, ввічлива у відношеннях як із колегами так із пацієнтами. Як фахівець вона спеціалізувалась на лікуванні ревматологічних та пульмонологічних захворювань. Людина глибокої освіченості, зі знанням декількох мов – Любомира Степанівна окрім основної роботи, займалась науковою діяльністю. Її перу належать публікації з питань діагностики та лікування системних захворювань сполучної тканини.
Багато хто з працівників лікарні ще досі пам’ятає Любомиру Степанівну, її надзвичайну працелюбність, самовідданість та самовіддачу. Уважний погляд її великих сірих очей викликав беззастережну довіру до неї. Лікувала не лише медикаментами, а й добрим словом.
Впродовж усього життя для Любомири Степанівни найважливішим була опіка, милосердя, любов. З дитинства дівчинка була оточена турботою. І це відчуття вона пронесла через усе своє життя – всю любов свого великого серця віддавала чоловікові, доньці, внукам, пацієнтам.
Їй прийшлось стояти міцно й непохитно у життєвому морі, адже доля не пестила її: Любомира Степанівна дуже рано овдовіла. Вже наприкінці життя їй довелось пережити втрату доньки. Та завдяки своєму характеру, вірі у свою силу та мужність жінка зуміла реалізувати свій потенціал: людський, інтелектуальний, творчий, фаховий.